Події останнього тижня навколо закриття популярного файлообмінника ex.ua викликали значний, якщо не сказати безпрецедентний резонанс в українському суспільстві. Безпрецедентність ситуації була викликана тим, що за кілька днів так званими хакерами були поставлені на коліна сайти основних владних інституцій в країні, включаючи сайти президента, МВС та СБУ. Новини про це, які інколи іронічно нагадували зведення з арени бойових дій, заполонили шпальти та ефір провідних медій, а відомі політики та публічні люди кинулися обговорювати ситуацію на чільних телеканалах.

Для любителів подумати викладаю переклад одного з розділів книжки Пітера Голварда "Бадью. Субєкт істини", в якому автор намагається схопити всю складність підходу Бадью до вчення людини, яку він сам, може трохи іронічно, охрестив "володарем Лаканом".

Біографія Жака Лакана пера французької дослідниці Елізабет Рудінеско, що є найповнішою розповіддю про життя цього визначного психоаналітика, є ще й  черговим свідченням хронічної неспроможності українських видавців правильно обирати книги для перекладу. Загалом роботи Елізабет Рудінеско є непогано представлені на українському книжковому ринку у порівнянні з іншими французькими мислителями 20-го століття. А навіть надто непогано, якщо зважити, що до цього часу українською вийшло всього дві книжки Жака Деріди, також дві Фуко, всього одна Дельоза у співавторстві з Гватарі, та й та бог знати коли і давно вже є бібліографічною рідкістю, і власне жодної самого Лакана. Цей список невиданого можна легко продовжити. У порівнянні з таким станом справ, переклади Рудінеско справді виглядають щедрими.

Раджу цю книжку усім, а особливо киянам та людям, які люблять це місто. Це не лише чудове дослідження про роки та місця перебування Тараса Шевченка в Києві, це ще й неперевершений путівник по місту, якого вже немає. Дослідження справді виконане на найвищому рівні, з неймовірною увагою до деталей та скрупульозною архівною і дослідницькою роботою. За це авторові можна лише щиро подякувати. Зокрема з книжки ви довідаєтесь, як виглядав Дніпро 1845-го року, коли до нього наблизився Тарас Шевченко, за що кияни не любили генерал-губернатора Бібікова і  яку репутацію мала Бессарабка, коли там у готелі мешкав автор "Кобзаря". Обіцяю, що після її прочитання ви зовсім іншими очима подивитеся на нашу улюблену столицю. Окремо треба відзначити легкий, місцями ледь не белетристичний стиль автора, від чого читання книжки робиться ще приємнішим. Качати тут.

Думаю, кожен шанувальник Жижека хоча б раз переглянув "Путівник кінематографом для збоченця" Софі Фінес. Фільм 2006-го року, головну роль в якому зіграв Славой Жижек, можна по праву вважати креш-курсом з лаканіанського  кінематографічного тлумачення. Якщо ви бачили цей фільм і він вам сподобався, то в мене для вас гарна новина - нещодавно завершилися зйомки своєрідного сіквелу до "Путівника" з майже ідентичною назвою "Путівник ідеологією для збоченця". Режисером картини, як і попереднього разу, виступила Софі, в ролі наратора-тлумача - Славой Жижек. Знову ж таки, як і попереднього разу, головним матеріалом, за допомогою якого Жижек викладає свої теорії, є фільми - від "Таксиста" до "Звуків музики". Зі своєї обмеженої перспективи наважуся припустити, що новий реліз від парочки Фінес-Жижек не дотягне до рівня свого попередника.

соціальна реклама from christina danilova on Vimeo.

Респект автору - Христині Даніловій! 

Котляревщина належить до центральних понять українського літературознавства. Традиційно це поняття позначає цілу низку творів переважно малознаних авторів, що були написані у першій половині 19-го століття під впливом "Енеїди" Котляревського, утворивши, таким чином, першу національну традицію у новій українській літературі. Про які ж твори йшлося? Як правило це були більш чи менш вдалі наслідування Котляревського, виконані у бурлескному стилі, інколи в жарні травестії. Писали їх головно непрофесійні письменники, "читачі з пером в руках", як назвав їх, здається, професор Білецький, які у такий поетичний спосіб відгукувались на поточні суспільні чи політичні події. Зокрема кілька таких творів постало у звязку з війною з Наполеоном. Відтак, до головних ознак котляревщини належали: використання домінантних дискурсів та їх пародійної обробки, стьоб, змішування стилів і мов (макаронізми, суржик) низове поширення, суспільна заангажованість.

Цікава та дотепна лекція французького концептуального митця JR з нагоди вручення йому нагороди TED у 2011 році. Неймовірна ідея, яка не була б зайвою і в українських реаліях.

Більше про проекти JR тут, тут і тут.

Вчора почав читати книжку Пітера Голварда про постколоніалізм і натрапив на такий ось щільний і заразом прорізливий уривок, де автор наголошує на розрізненні культури і політики і наполягає на необхідності грунтувати політичну практику не на культурних відмінностях (що давно вже стало такою собі догмою постмодерної політики), а на універсальних принципах, що є чинними для всіх, незалежно від відмінностей між окремими людськими індивідами. Звісно, у цих своїх заявах Голвард не зовсім самостійний і в його словах, принаймні для мене, гучно звучить голос Алена Бадью, якого Голвард перекладав англійською і якого знає особисто, і все ж я вирішив поділитись цими думками з читачами Провода. Адже доброї теорії багато не буває.

Чудова збірка статей про Тараса Шевченка видана з нагоди 100-літніх роковин його смерті. Книжка вийшла друком 1962 року і є, напевне, майже недоступною в Україні. Загалом книжка обєднує статті та есе провідних українських еміграційних інтелектуалів 20-го століття (Шевельова, Петрова, Лавріненка та інших) і може слугувати неперевершеним вступом до вивчення творчості Шевченка. Статті охоплюють широке коло питань шевченкознавства - від питань естетики до малярства, театру і впливу на подальший розвиток української культури і суспільства. Зокрема раджу прочитати коротке, але дуже ємке есе Віктора Петрова, в якому мені особисто вчувся парадоксальний дух Вальтера Беняміна, та статтю Шевельова про естетику пізнього Шевченка (після заслання). Качати тут.

У минулому пості я опублікував переклад статті про лаканівське поняття дискурсу зі словника Дилана Іванса. Однак я чудово усвідомлюю, що навіть для людини, яка вже встигла трохи познайомитись із вченням Лакана, ці короткі словникові зауваги можуть здатися не більше, ніж абракадаброю. По-перше тому, що словник дає лише стислі формулювання того, що Лакан розвивав впродовж своїх семінарів принаймні від 1969 року, коли термін дискурсу був вперше сформульований у своєму теперішньому значенні, а по друге тому, що своєю теорією Лакан намагався зробити не більше, не менше, як передати в чотирьох крайнє аскетичних формулах усі можливі форми комунікативного зв’язку сучасного суспільства. Саме тому я вирішив, у силу свого розуміння і можливостей, більш детально зупинитися на лаканівському понятті дискурсу і тих загальних сенсах, які ми можемо з нього вичитати.

Дискурс. Лакан використовує термін «дискурс» (на відміну від, скажімо, «мовлення») для того, щоб наголосити на міжособистісній природі мови, на тому факті, що мовлення завжди передбачає іншого суб’єкта, співрозмовника. Відтак, знаменита лаканівська формула «несвідоме є дискурсом іншого» (яка вперше з’являється 1953-го року і пізніше переформульовується як «несвідоме є дискурсом Іншого») визначає несвідоме як вплив на суб’єкта мовлення, яке адресується йому з іншого місця; яке адресується іншим суб’єктом, про якого забули, іншою психічною локальністю (з іншої сцени).

Славой Жижек прославився серед не надто заклопотаної лаканівським психоаналізом аудиторії в першу чергу своїм неперевершеним "Гідом по кінематографу для збоченців", досконалим, напевне, зразком софістикованої теорії, поданої під настільки легкостравним та смачним соусом, що вона була здатна припасти до смаку і зовсім далеким від теоретичних питань середньостатистичним обивателям. Не знаю, як для кого, а для мене Жижек став своєрідним поводирем не лише у світі кіно, але у питаннях культури і теорії загалом. Починається все, як правило, із побіжної згадки якогось імені, явища, або події у тексті Жижека, що потім спонукає мене придивитися до них більш детально. Так я відкрив для себе нуар, Хічкока та Лінча, люблянську школу,  Бадью та й самого Лакана. Саме тому я інколи називаю Жижека про себе "континетом Жижек".

Цікаве дослідження Дейвіда Сондерса "Українські впливи на російську культуру" про українсько-російську культурну взаємодію та суперництво у другій половині 18-го - в перших десятиліттях 19-го століття. Качати тут. 

Вчора, вже прямуючи в сон, я побачив на ФБ цю геніальну імпровізацію Андрія Бондаря: 

Where have you been Laden?

I have been in Abbottabad.

Have you been an abbot in Abbottabad?

No, I was bad in Abbottabad.

So, where are you now?

I'm in Heaven, New Haven, Connecticut. I'm a white little rabbit, well-connected, well-fed and cut.

Американський сторожовий пес демократії Freedom House нагадав не так давно про себе пересічному українському обивателю, понизивши нашу країну у своєму рейтингу з "вільної" до "частково вільної", тобто, іншими словами, частково невільної країни. Втрата почесного статусу, яким Україна одноосібно володіла на всьому пост-совєтському просторі (не враховуючи балтійського тріо), болісно відізвалася в українській журналістській спільноті, і ця новина облетіла усі головні та другорядні ЗМІ нашої країни. Менш відомо, що за якийсь місяць після оголошення свого вироку у загальному рейтингу демократій у світі,   Freedom House видала ще й окремий звіт, присвячений виключно Україні. Для цього у лютому цього року кілька представників організації відвідали Київ, Львів та Харків, де зустрілися з численними представниками влади, політиками, журналістами і так званими лідерами громадської думки. У результаті на світ зявився звіт, який не може не дивувати поінформованістю щодо реального стану справ в нашій країні після річного перебування при владі пана Януковича.

Свіже поповнення у спецфонді - книжка Чарльза Рада "Битва за слово. Імперська цензура та російська преса. 1804 - 1906". Гадаю, книжка стане у пригоді кожному, хто займається історією української літератури 19-го століття. І хоча, наскільки можна зрозуміти зі змісту (бо книжку я ще не читав), автор не зупиняється окремо на особливостях застосування цензури до національних меншин імперії, дане дослідження допоможе краще зрозуміти загальноімперський контекст, у якому українська література існувала. Качати тут. Єдине застереження: файл чомусь вийшов досить великим - біля 180 мгб.

Після постмодерної критики "великих наративів", чия цілісність та послідовність, згідно із загальноприйнятим кліше, залежить від їх здатності притлумлювати меншинні голоси, у західному академічному просторі запанувала своєрідна мода на наративи маргінальні. Замість того, щоб описувати великі історії, з їх загальнознаними протагоністами, західні науковці вже давно взяли собі за правило досліджувати маловідоме, забуте та, здавалося б, незначне. Книжка Елен Русинко ідеально вписується у цей панівний на сьогодні тренд. Її головна мета - розповісти історію маловідомої до цих пір, і не лише на заході, але й в Україні, літератури - літератури Прикарпатської русі, яку панівний український дискурс (він буває і таким, хоч як би дивно це для когось не звучало) устами своїх головних представників, наприклад Івана Франка, давно зачислив до категорії своєрідних "бічних вуличок та глухих кутів" становлення модерної української літератури та ідентичності.

Демократія сьогодні, навіть в Україні, належить до доволі суперечливих понять.  З одного боку демократія та демократизація не можуть не видаватися цінностями у собі для тих людей, хто ще памятає засилля совєтського тоталітаризму. Поняття демократія належало, принаймні у 1990-их роках, до базового українського політичного дискурсу. Саме так, демократами, називали себе ті різношерсті сили, які, користуючись зі слабкості совєтської системи, призвели до постання незалежної української держави у 1991-му році, і саме так, через поняття демократизації, вони розуміли та описували ті зміни, які відбувалися в нашій країні з того часу. З іншого боку, плоди цієї самої демократизації виявилися настільки неоднозначними, що слово "демократ" невдовзі набрало відтінку лайливого значення. Особливо у Росії, де з приходом до влади Владіміра Путіна бути демократом стало якось непристойно. Хоча тепер там також демократія, правда керована. Однак такі поневіряння поважного колись поняття не є характерними виключно для постсовєтського регіону.

Іван Котляревський може видатися   в дечому доволі дивним письменником. Автор першого великого друкованого українського твору, який до того ж був досить приязно спринятий публікою, якось апатично поставився до власного успіху і за все своє доволі довге життя написав не так вже й багато. Листів, судячи з усього, він також не дуже любив писати. Чи, принаймні, вони до нас не дійшли. Дивно, але проживаючи не так вже й далеко від Харкова, де вже у другій половині 1810-тих і особливо у 1830-ті роки почала зявлятися місцева журналістика і почався значний, як на той час, літературний рух, наш автор не підтримував жодних контактів зі своїми, здавалося б, однодумцями. Те, що про Котляревського і його "Енеїду", а також його театральні пєси у Харкові знали і навіть високо їх цінували, ми знаємо напевне з неодноразових згадок про Котляревського в "Українському віснику" "Українському журналі", місцевих альманахах, листуванні харківських культурних діячів і т. д., але з особистими контактами, які б відбились у листах, якось не склалося.